Настасія Євдокимова's Reviews > Синя Борода

«Синя Борода», можливо, мій улюблений роман Курта Воннеґута. Звісно, я ще не прочитала всі тексти класика, але вже можу складати власний рейтинг. І «Синя Борода» впевнено обійняла перше місце. Через легкість й дотепність, тому, що цю книжку не хочеться відкладати, з цим сюжетом хочеться бути ще і ще, він манить і затягує.

Це книжка-автобіографія, у якій художник Рабо Карабекян фрагмент за фрагментом складає пазл власної біографії. Він пише епізод, а потім щось його відволікає, а потім він повертається назад до основної оповіді, а далі якісь міркування відтягують його увагу, а ще розповіді про друзів-письменників й друзів-художників, тих, хто впливав безпосередньо чи опосередковано на світовідчуття Рабо.

Якось Рабо зустрів на пляжі жінку-письменницю Цірцею, яка спровокувала його (але зрештою він зізнається, що прагнув такої провокації, а її компанія дає йому відчуття життя) зайнятися нарешті чимось корисним… і написати про своє життя. Він ведеться на цю провокацію й крок за кроком намагається зрозуміти, а що ж з ним відбувалося протягом 70-ти років. Тож ця автобіографія – це:
- спроба поміркувати про батьків-еміґрантів, які втікали від геноциду вірмен й так і не стали своїми в Америці;
- міркування про усвідомлення себе вірменином поза батьківщиною і мовою;
- шлях хлопчика, який мріє бути художником, до вчителя й інструментів, до визнання й винагороди;
- доля художника-авангардиста, якого так і не зрозуміла власна родина, але якому хотілося безупинно творити і знаходити способи говоріння;
- дім колекціонера сучасного мистецтва, який одноосібно насолоджувався своїм багатством, бо ніхто не міг сповна оцінити унікальність робіт та винятковість колекції;
- страх самотності й самотність, неможливість бути з іншою людиною і усвідомлення, чому інші люди не можуть бути з тобою (не лише у шлюбі, хоча і там теж);
- привид Другої світової, який повсякчас нависає над тим, хто бачив перемоги, поразки і полон (за ініціативою Рабо зʼявився цілий камуфляжний підрозділ, бо краще ніж художники ніхто не впорається із цим заваднням: «Ми так добре робили камуфляж, що половину того, що ми ховали від противника, і до сьогодні ще не знайшли!»);
- можливість поставити питання про те, що таке мистецтво і доки художник може називатися художником, якщо не займається мистецькою практикою («Вона ніколи не бачила, щоб я малював, — бо я гадав, що відмова від малювання і всього, що я знав про живопис, дасть мені магічний ключ, завдяки якому я зроблюся серйозним художником»).

У героя казки про Синю Бороду була кімната з секретом, а у Рабо Карабекяна секретів дуже багато і більшість з них ми так і не розгадаємо. Чому? Бо оповідач сам Рабо, але чи можемо ми йому довіритися? Це зовсім не спойлер, що він зрештою відкриє для Цірцеї свою картопляну комору, бо спойлером було би, якби я розповіла, що ж там усередині за твір (це відкриття – вишенька на торті життя Карабекяна, вишенька, яка була з ним завжди).

У книжці є багато гарних візуальних рішень, які пропонують ще один шар метафор. Колба на обкладинці наповнена синьою фарбою (сейтін-дюра-люкс), бо остання «важлива» (і прекрасна, і ганебна) робота Карабекяна – «Віндзорський синій
номер сімнадцять» (це назва фарби і водночас суто роботи), банки синього ніколи не завершуються, їх навіть у самій книжці вдосталь. А ще у колбі з обкладинки безліч іграшок, якими була наповнена майстерня Дена Ґреґорі – славетного художника, на якого взорувався Карабекян, у якого він вчився, якого він боявся, якого він прагнув перевершити.

«Вона каже, що художникам слід наймати письменників, які вигадували б назви для їхніх картин. Ось назви картин, що висять у мене на стінах: «Опус номер дев’ять», «Синій і палений помаранчевий» тощо. Моє власне славетне полотно, якого більше не існує, мало розмір аж шістдесят чотири фути завдовжки і вісім футів заввишки і прикрашало вестибюль штаб-квартири компанії GEFFCo на Парк-Авеню, і називалося воно просто «Віндзорський синій номер сімнадцять». Віндзорський синій — це був відтінок фарби сейтін-дюра-люкс, прямо з бляшанки.
— Назви не повинні бути комунікативними, — сказав я.
— Який сенс жити, — відрекла вона, — якщо ви не збираєтеся здійснювати комунікацію?»